ПОСМІХНИСЬ!

Якось в гуртожиток мама приїхала...

Цієї зими був у мене День народження. Після застілля вирішили всі піти на дискотеку, і, як на зло, на сходах підвернула я ногу. Опухла страшенно: ні встати, ні поворухнути. Замотала покалічену ніженьку бинтом та й лягла я у ліжко. Подруги радять: «Щоб швидше зажило, треба прикласти компрес із теплої горілки». За медикаментом вирішили послати старосту поверху, той пообіцяв принести рано-вранці, бо, мовляв, магазини вже всі позачинялися.
Пізно ввечері почала я потроху одужувати: обережно підвелася з ліжка, хотіла світло ввімкнути — всі пробки повибивало. На блоці стало темно, як у могилі. Ще й жодної свічки. Доведеться так сидіти, доки електрик не прийде. Господи, ще й вдарилася... Мабуть, об дверцята шафи, тепер синець буде. Кинулася до ліжка і заплуталася у якомусь ганчір’ї. Та це ж моя одежа висить, сохне: на балконі не було вільної мотузки, тому повісила у кімнаті. Нашвидкуруч позбирала розкидане та поклала на полицю.
Боязко в темряві. Коли хтось скрип дверима і раптом шусть у кімнату. «Хто тут?» — запитую, а у самої мурашки по шкірі. «Чи немає у тебе зайвої газети? - відповідають. — Вікна треба заклеїти, а то змерзнемо, як цуцики під парканом». Намацала на підвіконні товстезну пачку і подала невидимим співрозмовникам. «Цікаво, як вони навпомацки будуть клеїти,» — подумала я. Через годину — повернули решту.
Прокинулася ні світ, ні зоря: сусідка з дому приїхала, заходить, а за нею двоє курсантів не сумку, а сумище тягнуть! «Важка, ось і попрохала знайомих», — пояснила. Стомилися хлопці від непосильної ноші, присісти на край ліжка попросили, та й упали, як дрова, захропли... Не встигла навіть спитати, як їх звати.
Раптом стук-стук у двері. Відчиняю: мама приїхала! Мабуть, вирішила подивитися, як моє життя-буття. І відразу: «Доню, а що це в тебе з ногою?». «Та підвернула, як учора сходами спускалася», — тільки і відповіла я. «А синець під очима теж звідти?» - не заспокоюється. Кинулася я до дзеркала, а й справді синець роздувся. Це ж треба лихо таке! Мало того, що нога поболює, так ще й отаку «прикрасу» на свято отримала.
А мама стоїть і не вірить своїм очам: посеред кімнати на столі кальян стоїть, на ліжку двоє курсантів, немов голубки, притулилися один до одного і свистять у такт, на ковдрі моя білизна валяється (певно, коли вчора ввечері у пітьмі одежу на полицю кидала, з рук випала). Нічого, розповім все, як було. Головне — правду казати.
— Звідки це? - показує мама на кальян.
— То для дядька подруги: він любить екзотику.
— А це що за бійці?
— Та просто зайшли, сусідка привела. Та ти не турбуйся, я їх перший раз бачу, навіть імен їхніх не знаю.
— А нижня білизна на ковдрі?
— Та то вчора у темряві вислизнула з рук, коли клала на полицю.
— Ну, гаразд, покажи мені тоді хоч, як підручники твої виглядають! Чи вже й до занять не готуєшся?!
— Готуюся, зараз покажу.
Підбігла я до підвіконня, схопила правопис і подаю мамі. Вона відкриває, а з нього третина сторінок вирвана, ще й клеєм облита.
— Так ось як ти вправно вчишся!
— То хлопці вчора заходили: їм вікна заклеїти нічим було.
Дивиться мама і не може збагнути, навіщо сторінками з правопису вікна на зиму клеїти. Не встигла я пояснити, як наш староста у двері ломиться, «ліки» мені приніс. «Купив! —кричить, — радуйся!» А у самого ніс та вуха червоні, очі блищать. Одразу помітно: людина на морозі була. Зима все ж таки! «Не знаю, чи вистачить тобі, — говорить, — може, доведеться ще раз бігти». І сує мені пляшку з горілкою. «Візьми, полікуйся, — каже. — А я допоможу, якщо сама не впораєшся». «Ма, та це для компресу. До речі, познайомся зі старостою поверху: він завжди зранку такий веселий, співчутливий...» Мамі й погано стало: впала прямо на ковдру.
Як опам’яталася, трохи посварила. Та нічого, головне, щоб батьки зрозуміли: ми завжди їм правду кажемо, просто вони інколи невчасно приїжджають... Але на те вони і батьки.

За матеріалами Інтернету